Кібер булінг

Цифрові технології формують майбутнє політики, суспільства і прав людини. Але чим більше ми занурюємось у соціальні мережі та стаємо співучасниками різноманітних дискусій — тим далі ми від справжнього життя — вважають фахівці зі сфери соціальних комунікацій, психологи та політологи. Людина, що зачарована віртуальним середовищем — ось діагноз сучасної епохи — мабуть, саме так сказав би Маршал Маклюeн, якому належить метафора «глобального села».

Так, всі ми пов’язані з мережами, існуємо в уявному світі, віримо в його символи, ніби вони реальні та по-справжньому емоційно реагуємо на віртуальну взаємодію з іншими людьми. Науковці вже не говорять про інтернет-залежність. Вони говорять про травму від інтернет-насилля та використовують для її ідентифікації спеціальні терміни. Один з них — кібер-буллінґ – чули про таке?

Кібер-буллінґ – це напади з метою завдання психологічної шкоди, які здійснюються через електронну пошту, сервіси миттєвих повідомлень, у чатах, соціальних мережах, на web-сайтах, а також за допомогою мобільного зв’язку. Така багаторазово повторювана агресивна поведінка має на меті зашкодити людині і базується на дисбалансі влади (фізичної сили, соціального статусу в групі).

 Яка різниця між насиллям оффлайн і онлайн?

  «Насильство у мережі має низку особливостей, через які ми стаємо більш вразливими до нього. І головна — це те, що конфлікт відбувається в уявному світі людини, а реакція на нього — на фізичному рівні людини. Якщо кількість переслідувачів, які цькують людину офлайн, зазвичай обмежена, у мережі масштаб кібер-булінґа може бути практично бежмежним.

Кібер-булінґ зазвичай розвивається «вірусно»: раптом виявляється, що велика кількість, зовсім не пов’язаних із постраждалими людей долучаються до переслідувачів. Це може завдати сильного психотравмуючого впливу.

Наслідки онлайн-булінґу можуть бути різними. Зазвичай це зростання соціальної тривоги, часто аж до розвитку соціального тривожного розладу, посттравматичного стресового розладу, депресії, соматичних захворювань. А якщо масштаб насильства перетне адаптаційні можливості особистості, наслідки можуть бути фатальними, аж до суїциду.

Незважаючи на те, що онлайн-насильство є віртуальним, воно може завдавати абсолютно реальну шкоду емоційному здоров’ю постраждалих і змушувати їх замовкати у соціальних мережах. Численні образливі коментарі під постами чи погрози фізичним та сексуальним насильством з різних акаунтів можуть викликати стрес, депресію, апатію, посттравматичний стресовий розлад і навіть, суїцид» (Джерело: https://aimedia.org.ua/)

 Онлайн-поведінка повторює моделі відносин, які існують у світі оффлайн?

 «Частіше за все дітей кібербулят їхні однолітки, однокласники. Чому? Тому, що «не такий, як всі». Жінкам дістається від жінок за «неправильні приклади материнства» (існує щось на кшталт мемів «яжемать», «тупі беременяшки», «пролактинозалежні», а діти таких матусь — «личинки». Як на мене, такі прояви — наслідок радянської звички давати «поради», піклуватися тим, що «наші люди в булочную на такси не ездят». Якщо ви ділитесь інформацією на публічних сторінках, то це не означає, ніби ви мусите толерувати будь-які коментарі.

Сьогодні ми живемо в умовах, коли змінилися ступені контролю за поведінкою дітей та відчуття безпеки. У нашому дитинстві ми гуляли на вулиці зранку — до вечора: парки, сквери, стадіон біля школи, дворики спальних районів… Територія для прогулянок у міському середовищі була доволі великою. А що маємо зараз: дім-школа-дім, привезли-відвезли дитину — ось і весь маршрут життя. Чи є в дитини час, щоб самостійно дослідити простір та переконатися, що він є безпечним?

Згадаймо, як раніше юнаки та підлітки з’ясовували конфлікти? Стінка — на стінку, обличчям — до обличчя, всі знали один одного. В інтернеті комунікація відбувається між аватарками, а булінг існує, як прояв анонімної агресії. Це приваблює нападника, щоб переслідувати жертву: у такий спосіб він (чи вона) здобуває задоволення від своєї влади над іншим і тішить своє его. Якщо булінг робить підліток, він швидко звикає до свого нового статусу та бажає повторювати напади знов і знов. Безкарність, можливість домінувати над іншим, брак батьківського контролю — ось типові причини такої поведінки.

До цього можна додати ще й розрив контакту з батьками (стандартні запитання «Як справи?», «Що було у школі?» — тут не враховуються. Йдеться про втрату довіри між батьками та дитиною).

Я активно спілкуюсь з учасниками (цями) різних груп у соціальних мережах і спостерігаю, що в нашому світі небагато людей вміють (або хочуть) співіснувати за принципом взаємодії та співпраці. Здебільшого залишається у «трикутнику Карпмана» (жертва-агресор-рятівник), бо там постійно хтось «приносить» свіжий хмиз і розпалює ворожнечу. Оскільки жителі пострадянських країн все ще залежні від бажання власної публічної самопрезентації, віртуальною поведінкою вони демонструють потребу у висловленні оціночних суджень. Проте погано орієнтуються в тому, де кордони іншого. Тому нав’язують іншим проекції свого «Я».